Кобзарский цех. Кто кріпко на Бога уповая... Псальмы и канты.

Не відаю, як в інших містах, але в Києві зараз, як і сто років тому, знову можна почути на вулиці, просто неба, як грає та співає до людей та Бога кобзар чи бандурист. Звісно, не обов’язково сліпий. Але колорит від цього не стає меншим. Окрім України їх, мабуть, ніде й не почуєш. А воно того варте. Бо саме кобзарі, бандуристи, лірники були непересічними носіями туги і мудрості українських шляхів, земних і небесних. Так вже склалося, що вони не стільки розважали слухачів, скільки доносили до них правду. Ту, якої від офіційних осіб не почуєш. Мабуть, за це їх і нищили. Сьогодні, зрозуміло, вони вже не стільки реалія, скільки легенда – але жива. Її можна почути, до неї можна доторкнутися, через неї можна спілкуватися з тими, хто давно вже пройшов свій Чумацький Шлях.