Олександр Смик. Україною з наплічником.

Часом здається, що бардівська пісня у нас вже просто зникла. А якщо не і зникла – то втратила актуальність, перестала бути цікавою. В принципі, десь так воно і є – якщо брати у глобальному, загальнонародному масштабі. Часи, коли бардів слухали не те що сотні тисяч, а мільйони людей – минули. Тож тепер це знову стало явищем, скоріше, камерним – яким і було від початку. І, як не дивно, це – на користь. Тому що випробовування часом проходять лише ті, хто продовжує вірити, хто не втратив щирості – а з нею заодно і майстерності. Так, їх тепер лишилося не так багато – але, не в останню чергу, саме тому, що зникли люди випадкові. Залишилися – живі, а їх, нажаль, багато не буває ні в якій справі. Олександр Смик, схоже, не припиняє навчатися – а це означає час від часу повертатися до витоків. Тож не випадково мабуть, за визначенням автора, цей альбом (останній на сьогодні) складається з туристичних пісень. Колись все починалося, з-поміж іншого, і з них теж...