Тарас Прохасько. НепрОсті. (mp3).

Існує цілком особливий різновид книжок: ті, які хочеться перечитати. Серед них трапляються такі, які перечитати таки варто. І трапляються такі, які хочеться і варто перечитувати кілька разів. Причому інколи щойно зараз, перегорнувши останню сторінку, відкриваєш першу – і починаєш, і все одно вона вже зовсім інша, хоч і здається знайомою. Як на мене, Тарас Прохасько пише саме такі, безкінечні історії – навіть якщо фізично деякі з них займають лише половину друкованої сторінки. Ну а тим більше – якщо вони займають більше. Це було б досить легко, якби його історії просто мали відкритий фінал. Якби ж-то. Натомість – вони мають відкритим – відкриттям? – чи не кожен поворот, кожну фразу. Тому про фінал як такий, в принципі, майже і не йдеться – розвиток сюжету є альтернативною, однією з, а не основною течією. Точка відліку – увага, єдина умова – дивитися серцем. Ти входиш у цю воду, як у народження, і кожна окрема історія – це інша ріка. Але всі ріки, як відомо, несуть свої води до океану. І яку б з оповідей Прохаська ти не взяв – все одно потрапляєш до цієї чаші, в якій все, ним написане, і ненаписане, відчуте, забуте, вигадане, вгадане, віддане... Я, звичайно, цілком суб’єктивний – бо живу. І саме тому маю можливість поділяти думку Сергія Жадана, озвучену ним в одному інтерв’ю. Він тоді висловився в тому дусі, що Україна вже зараз має письменника, якого хоч сьогодні можна висувати на Нобелевську премію в області літератури. І цей письменник – Тарас Прохасько. Амінь. Тобто – згоден.