Сонцекльош. Олено, не плач!

Хоча гурт Сонцекльош існує не так давно, лише близько трьох років, не помітив його за цей час хіба-що лінивий. І не скажеш, що гурт якось там з особливою надокучливістю сурмить на кожнім розі про свої зелені очі, зовсім ні. Але й нагальної потреби в цьому немає – бо Сонцекльош зайняв творчу нішу, яку сам же і створив. Ну немає в Україні іншого гурту, який би розвідував царину нео-ретро – принаймні, поки-що не чутно. Втім, зважаючи на привабливість ідеї, Сонцекльош має всі шанси скоро обрости послідовниками. В основі задум був більш простим і визначався, як "етно-кабаре" – власне, народні пісні, оздоблені музичною сумішшю з будь-яких стилів. Умовно кажучи, від північного дабу до орієнтального блюзу. А у підсумку провели майстерну ретро-стилізацію під часи НЕПу, тобто десь 20-ті роки минулого сторіччя. І вийшло – бомба. Звучить воно легко й невимушено, але варто прислухатися до слів – і язик не повернеться назвати це просто розважальною музикою. До відбору текстів дівчата ставляться не менш уважно, ніж до манери виконання. Тому, мабуть, слухач не раз помітить здивовано, що йому із сонячною усмішкою тільки-що вгатили доволі гірку пілюлю. Втім, ображатися на це неможливо – бо зроблено все талановито, зі смаком. Зрештою, стиль зобов’язує.