Анатолій Мокренко. Пісні Олександра Білаша.

З першої ж хвилини затремтіла десь усередині – ні, не ностальгія, а якась світла така печаль, прозора туга. Ні, не за часом, не за молодістю, що пролітає так швидко, але, коли летить, то здається – так повільно. Ні. То все примхи пам’яті, причому пам’яті упередженої, яка не бажає згадувати морок, а лише – сентиментальні епізоди. Ні. То все метушня. Просто зараз осінь. Просто вчора небо було високе та блакитне, а сьогодні дощ притягує його до землі. Просто вітер змінився і відніс від нас далеко ті слова, що мали, та не встигли проказати. Просто, щоб відпускати, треба пам’ятати. Не кожної хвилини, але уповні. І розкрити долоні, і сказати: "Іди". І звільнитися. Нічого подібного до спустошення. Скоріше, навпаки – наповнення чимось новим, іншою якістю сприйняття. Такі от роздуми на вільну тему, викликані напрочуд красивим голосом з минулого. Привіт усім.