Пропала Грамота. Гонор.

Перший альбом Пропалої Грамоти, "Цейво", однозначно став одним з найцікавіших українських релізів 2007 року. Ну а "Гонор", схоже, має всі шанси стати одним з кращих альбомів 2009-го – навіть і при тому, що вийшов він у перших числах березня, тобто задовго до кінця року. Взагалі, коли вперше побачив обкладинку, подумалось, що альбом має виявитись ейсід-фанк-фольковим. Десь так воно і є: ейсід-фанк проявив себе у поліграфії (яка, до речі, містить на додачу ще й набір непересічних наклейок від Олександра "Лєонавта" Гуцала) та атмосфері бонус-треків, а фанк-фольк – у музичній палітрі власне "Гонору". Не дуже хочеться тут розводитись про особливості окремих пісень, про вміння сполучати зелене з гарячим, а різьблене з терпким – достатнім буде сказати, що ці характерні риси з часів дебютної платівки набули ще більш виразних обрисів. Пропала Грамота сміливо творить сучасний фольклор – не лінуйтеся прислухатися до лірики, це і справді важлива оздоба кожної пісні. Павло Нечитайло, як автор більшості текстів, уміє дивитися глибше за піну дрібної хвилі та розповідати історії сьогодення так, що здається – вони живуть поза часом. Вартісне уміння – адже коріння всіх історій світу дійсно живе не в часі. Мабуть, саме тому так органічно у тканині цієї музичної оповіді виглядають і народні пісні ("Приймак", "Кармалюк"), і слова Григорія Сковороди ("Лежиш во гробі"). Тобто, справа тут не лише у певній музичній мові – а й у тому загальному просторі, що відкривається крізь слова Нечитайла. Широкому просторі.